Любомир Стрельбицький, заслужений тренер України, доцент кафедри фізичної реабілітації, спортивної медицини, фізичного виховання та валеології Львівського національного медичного університету, віце-президент обласної федерації стрільби з лука 

Переглядаючи календар червня з датами народження відомих спортсменів, помітив, що у двадцятих числах місяця варто пригадати сина Івана Франка, відомого спортивного педагога та пропагандиста спорту Петра Франка (21 червня – 120 років), легенду львівського футболу Карла Мікльоша (21 червня – 95 років), екс-чемпіона світу з шахів, чиї батьки навчалися у Львові і тут побралися, Володимира Крамника (25 червня – 35 років),  аж натрапив на відомого лучника, чемпіона Європи Любомира Стрельбицького, якого бачу ледь не щотижня. Як було відмовитися від спокуси зустрітися і зробити інтерв’ю з людиною, якій
29 червня минуло 60 років.

– Пане Любомире, пам’ятаю Вас ще з кінця шістдесятих років минулого століття, коли бачив Ваші виступи у змаганнях “Прикарпатська стріла”, що відбувалися у Бориславі. Є нагода пригадати ті щасливі часи. Як починалася Ваша спортивна кар’єра?

– Я народився у Бориславі, місті, відомому нафтовим бумом на початку ХХ століття, де й дотепер на багатьох городах стоять “качалки”, в багатодітній сім’ї. І мій шлях до спортивних вершин не був якимось оригінальним. Як і всі хлопці мого покоління, захоплювався одночасно кількома справами. Крім щоденних уроків у середній школі № 1, займався також у музичній школі, освоїв гру на різних інструментах – фортепіано, акордеон, баян, гітара. Мій брат грав на саксофоні, і ми організували перший у місті шкільний джаз-ансамбль, що користувався великою популярністю серед молоді. Одночасно ходив на тренування із стрільби з лука, де вже займався мій однокласник Роман Сенько. Тренером у нас був Тарас Бандера (племінник Степана Бандери, який, однак, не дуже міг пишатися тоді родинними зв’язками з Провідником ОУН), який виховав упродовж своєї тренерської діяльності понад тридцять майстрів спорту. Я не дуже мав часу на стрільбу, але, як до будь-якої справи, ставився серйозно, то до закінчення школи вже був першорозрядником. Нині майстрами спорту у стрільбі з лука стають значно молодші спортсмени, але сорок років тому, це був непоганий результат.

– Закінчилася середня школа, й одразу призвали на військову службу?

– На призовному пункті нас зустрічали “покупці”, які шукали здібних хлопців за різними видами діяльності. Одному з них я признався, що маю музичну освіту, другому – про свої спортивні досягнення, а потім на час навчального періоду потрапив до Бердичева. І тут свою роль зіграло провидіння, яке визначило мені спортивну дорогу. Так сталося, що одного дня зранку мене викликали до штабу частини і оголосили, що для мене прийшов виклик з Львівського спортивного клубу армії. Після обіду мене знову викликали і сказали, що є виклик з ансамблю пісні і танцю ПрикВО.  Правда, вже готові документи до спортивної роти, і я маю завтра вирушати до Львова. Відверто кажучи, я б волів йти  музичною дорогою, але подумав, що не буду вже переоформляти документи. Отак одного дня все й вирішилося…

– Ви надто швидко почали підніматися спортивними щаблями?

– Я зрозумів, що маю можливість “служити”, займаючись цікавою справою. Тренувався у Володимира Марковича дуже наполегливо, міг годинами шліфувати свою техніку. Така пильна робота принесла перші успіхи: через кілька місяців в Одесі я став чемпіоном Збройних сил серед юніорів, а наступного року вийшов на високий рівень і серед дорослих – на розіграші Кубка СРСР у Кишиневі посів друге місце після лідера радянських лучників Віктора Сидорука. Коли ж на чемпіонаті країни в естонському Пярну я знову був другим після Сидорука і ще встановив рекорд країни на дистанції 70 метрів, мені присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу (між іншим, дотепер пам’ятаю номер посвідчення – № 1454) і зарахували до складу збірної СРСР. Моя самовіддана праця намарне не пішла.

– Вже наступного року Ви стали чемпіоном Європи?

– Команда у нас була дуже потужна, всі з України – Віктор Сидорук, Вадим Рєзников і я – “малолітній”, бо молодший від них більш як на десять років, але дуже наполегливий. Цікаво, що ми всі троє – випускники Львівського інфізу різних років. І 1970 року був мій найбільший успіх – ми стали в команді  бронзовими призерами чемпіонату Європи, а я виборов звання чемпіона в особистому заліку. Чи міг два роки тому хлопець з Борислава  мріяти про такий злет?!

– Ви багато років були членом збірної СРСР, але подібного успіху досягти більше не вдалося?

– Членом збірної був дев’ять років, Але конкуренція у нас була надзвичайна, і тренери постійно підбирали для Сидорука інших партнерів. А 1978 року прийшло “омолодження” збірної, адже мені було вже 28. До того ж я після навчання у Львівському інституті фізкультури 1976 року  встиг закінчити через два роки й Вище командне військове інженерне училище в Кам’янці-Подільському. І хоча мені вдалося закінчити спортивну кар’єру рекордом країни на 18 метрів у закритому приміщенні, зі збірною я розлучився, але залишився у спорті тренером, начальником команди, педагогом.

– Про Вашу діяльність у спорті свідчать й почесні титули і звання – заслужений тренер України (1985), суддя національної категорії, відмінник освіти України (2007).

– О, (додає зі сміхом) я ще полковник у відставці, доцент кафедри фізичної реабілітації, спортивної медицини, фізичного виховання та валеології Львівського національного медичного університету, старший тренер студентської збірної команди Львівської області зі стрільби з лука, віце-президент обласної федерації стрільби з лука. Отак, як іноді задумаюся і пригадую, що вдалося зробити, то сором не докучає.

– У Вас хороша сім’я, яка, не сумніваюся, підтримує усі Ваші справи і починання?

– Хоча я – спортивно-військова людина, але вже десять років працюю серед медиків, бо сім’я у мене по-справжньому медична: дружина Оксана – лікар, обидва сини теж: Андрій – кардіохірург, Дмитро – травматолог. Можливо, сімейні традиції продовжать онуки – Соломія, Богдана та восьмимісячний Олесь, спілкування з якими приносить мені найбільшу радість.

– Попри всі службові та громадські обов’язки, сімейні турботи, Ви не пропускаєте жодної можливості пригадати музикальні захоплення. Знаю, що навіть у тренерській кімнаті стоїть піаніно, а у шафі зберігається баян. Як часто берете їх у руки?

– Як тільки до мене приходять колеги і друзі і випадає вільна хвилина, вони можуть бути певні, що я для них заграю якісь шлягери. Тоді відпочиває моя душа…

Розмовляв Іван Яремко