Насамперед – гроші!

Офіційно «наша» спортивна секція була безоплатною. Однак щомісяця батьки кожної дитини повинні були платити тренерам хто 35 грн, а хто 55 грн. У першому випадку гроші платилися за дівчинку, яка займалася в старшій групі, у другому – в молодшій. Зайве говорити, що про жодні відомості навіть і не йшлося.

Що гарантували ці «внески»? По суті, лише єдине: дитина могла приходити в спортивний зал і самостійно (спостерігаючи за старшими дівчатками і отримуючи інколи якісь зауваження від тренера) займатися художньою гімнастикою. Тобто, окрім поліпшення загальної фізичної підготовки, такі заняття юній гімнастці більше нічого не давали.

Відтак, «природній відбір» насамперед не пройшли найменш платоспроможні батьки і ті, які почали шукати справедливості, обурюючись, чому одним дітям на тренуваннях приділяється увага, а іншим – ні. Зі спортивного товариства їх вижили дуже швидко і дуже просто: на їхніх дітей і далі ніхто не звертав жодної уваги, їх просто «в упор» не помічали. Залишатися за такого ставлення в спортивній секції не було жодного сенсу.

Усі інші почали доплачувати: грішми, подарунками, якимись послугами. Що дарували? Картини, побутову техніку, комп’ютери, золоті прикраси, шуби.

Натягують по-чорному: дітей на шпагат, батьків – на гроші

Найбільше «гімнастична кухня» нагадувала конвеєр з викачування грошей. Робилося це по-різному, але завжди нахабно і цинічно: ні з батьками, ні з дітьми, зазвичай, ніхто не церемонився.

Їдуть, наприклад, діти на кілька днів на спортивні змагання в інше місто. Звісно, за рахунок батьків. які повинні оплатити дітям дорогу, харчування, проживання (нашій родині одна така поїздка в середньому обходилися в 500-600 гривень). А потім діти буквально шокують маму з татом своїми враженнями від поїздки. Розповіді ці завжди були однотипними: їхали в плацкартному вагоні і спали по двох на одній полиці, замість готелю поселили в якийсь спортзал, спати довелося на матах (в занедбаний гуртожиток, в тісну квартиру…), годували один раз в день – запареною «мівіною» (пляшечкою йогурту, печивом із чаєм…).

Доволі часто економія на таких поїздках доходила до маразму. Аби не платити гроші за проїзні квитки і ці кошти залишати собі, тренера провозили гімнасток під виглядом дітей-чорнобильців або дітей, яким ще нема семи років і за яких не потрібно платити. При цьому використовували позичені документи, а тому перед поїдкою завжди давалися «напутні настанови» – дітям розповідали про їхні нові імена, скільки їм років і як звати їхніх батьків (на випадок, якщо цією інформацією зацікавиться провідник).

Доходило до курйозів. Якось на змагання в Київ під виглядом п’ятирічної дівчинки везли одинадцятилітню. Дівчинка була худенькою і досить високого зросту. Аби провідник нічого не запідозрив, юна гімнастка лягла на полицю і склала своє тіло вдвоє. А подруги накрили її ковдрою.

«Липові» грамоти як спосіб ще раз викачати гроші

Як реагують батьки, коли тренер заявляє, що їхнє п’ятирічне чадо демонструє добрі результати і що дитину найближчим часом збираються повезти на спортивні змагання? Батьки, певна річ, радісні і щасливі. Про те, що їхня дитина займається художньою гімнастикою лише рік і ще, по суті, нічого не вміє, що на змагання потрібно їхати в інший кінець країни і що за це «задоволення» треба платити, більшість з них в цей момент не замислюються.

Радість випаровується дуже скоро, зазвичай, після двох-трьох таких поїздок більшість батьків починають розуміти, що жодної користі їхнім дітям такі змагання не приносять. Що дітей везуть за сотні кілометрів, аби вони (на радість спонсорам і тренерам, яким потрібна масовка), образно кажучи, кілька разів підстрибнули б і підняли ніжку. І що насправді їх, батьків, просто ошукали: призових місць їхні діти на змаганнях не зайняли, а чималі гроші – викачали.

Після таких поїздок першими, зазвичай, забирають своїх дітей ті мами, які з ними їздили на змагання і на власні очі бачили, як все це облаштовуються. Особисто я в такій ситуації (дітей тоді відправили на якийсь турнір в Одесу) була один раз.

Їхали ми в плацкарті – удвох з донькою на боковій полиці, хоча за себе я здавала гроші окремо. Проживали в занедбаному гуртожиток на окраїні міста – туди нас поселили на два дні. Сам турнір запам’ятався лише грандіозною п’янкою, яку після першого дня змагань влаштували тренерам. Дітей, аби не заважали, о шостій годині вечора позакривали в кімнатах – наказали спати. Наступного дня на парад з нагоди закриття турніру діти пішли самі. Хоча могли б і не йти: призових місць львівська команда не зайняла.

Тренер в цей час відходила від «вчорашнього» – лежала пластом у гуртожитку. Зате дорогою додому ожила і почала у поїзді похапцем заповнювати на дітей порожні проштамповані похвальні грамоти, які випросила у спонсорів турніру. «Нагородження» відбулося на залізничному вокзалі у Львові – грамоти вручали батькам, які прийшли зустрічати своїх змордованих дітлахів. При цьому тренер розповідала, що «всі наші» в Одесі виступили чудово, що всі дівчатка є талановитими і перспективними і що наступний найближчий турнір відбудеться в Ужгороді.

Те, що після перших поїздок на змагання, багато дітей гімнастику кидало, тренерів особливо не турбувало. Завжди з’являлися нові «жертви». До того ж, останнім часом на художню гімнастику почали брати зовсім маленьких дітей – 3-4 роки. Деякі батьки приводили ще менших дітлахів – і їм теж не відмовляли. Однак діти у такому віці ще мало що метикують, працювати з ними важко, і такі заняття часто вельми кумедні. Діти бешкетують, хникають, кличуть свою маму, постійно хочуть в туалет. А тренер робить вигляд, що чомусь їх навчає. Головне для нього, аби батьки справно платили гроші. Дивлячись на це, деякі мами жартували: «Скоро на заняття з художньої гімнастики дітей будуть брати з пелюшок».

Воші, скандали, самодурство

А ще художня гімнастика – це воші, які діти привозять із спортивних зборів і таборів, а головне – сварки і скандали під час спортивних змагань. До слова, найсильніше пристрасті, зазвичай, закипають під час обласних змагань у Львові, коли тренера різних спортивних товариств починають «вибивати» призові місця для своїх підопічних. Все це відбувається на очах юних гімнасток, які в п’ять-сім років вже знають, що з об’єктивним суддівством у художній гімнастиці велика проблема.

Власне, усі заздалегідь знають, хто буде переможцями і скільки треба заплатити за перші місце. Ніколи не забуду таку сцену: під час обласних змагань до групки дівчаток-гімнасток підбігла п’ятирічна малявка з обручем в руках і сказала: «Перше місце знову зайняла Марійка. Нічого – мій тато наступного разу дасть тренеру 100 доларів і виграю я».

Самодурство і вседозволеність тренерів, які і батьків, і дітей давно «попустили» нижче від плінтуса, просто безмежне. Я постійно боялася запитати тренера зайве, щоб не нашкодити власній доньці. Зайве – це значить практично нічого не можна запитувати. Мовчиш, коли твою дитину незаслужено ображають. Обходять увагою на тренуваннях. Засуджують на змаганнях. Коли під час занять обзивають «ідіоткою» чи «коровою» і в холодному залі (взимку траплялося, що спортзал не опалювався) з криком заставляють зняти светрика, через що донька постійно застуджувалася.

Більшість батьків також мовчить. Тому що знають: почнеш «возбухати», до твоєї дитина під час тренування взагалі ніхто не підійде.

Інсульт в 12 років

Тренування були шість разів на тиждень (окрім понеділка). В будні дні, зазвичай, – по 4 години, у вихідні – по 5-6. Такий розклад насамперед негативно відбивався на навчанні в школі, однак спортивних наставників це не цікавило.

Те, що такі інтенсивні навантаження можуть зашкодити молодому організмові, теж нікого не цікавило. А коли траплялися якісь трагічні випадки – травми, захворювання (з кожним роком їх кількість зростала), тренера завжди якось вмивали руки і виходили сухими з води.

Показовим у цьому плані був «інструктаж», який проводився, коли гімнастки перед змаганнями скеровувалися на медичне обстеження в спортивний диспансер. Тренер у таких випадках наказувала: «Боронь вас Боже там сказати, що ви займаєтесь шість разів на тиждень. Кажіть, що тренуєтесь через день – в понеділок, середу і п’ятницю – щоразу по дві години».

До чого призвели такі інструкції? В однієї з гімнасток, організм якої не витримав фізичних і емоційних навантажень, стався інсульт. Дівчинці виповнилося лише 12 років.

Фінал – нічні клуби Туреччини

Чи вартувала справа заходу? Ні. Доказів цього можна наводити дуже і дуже багато. Дня нашої сім’ї найвагомішим аргументом стала трагедія з 12-річною гімнасткою, у якої стався інсульт. Доньку зі спортивної секції ми забрали саме після цього випадку.

Що «світить» тим, що залишилися? Найбільш вдалий варіант – стати майстром спорту і без іспитів поступити в інфіз. Що потім? Чимало старших дівчаток, які займалися з моєю донькою і які закінчили інститут фізкультури, сьогодні танцюють в нічних клубах Туреччини. Кажуть, що танцюють… Прикладу, коли б «художниці» з «нашого» спортивного товариства прорвалися у великий спорт, ставали відомим хоча б на рівні країни, я не знаю.

Марія Непийвода, ЗІК